Помаранчева революція застала мене у Вроцлаві. Ми зі студентами лазили по Вроцлаву з синьо-жовтими стрічками, мітингували на Вроцлавській площі, а голосувати їздили до Кракова. До Києва я добралась, коли звучали завершальні революційні акорди. Тоді мені було двадцять з добрим гаком.
Ця революція крутіша ніж помаранчева. Але сьогодні я не у Києві. Тому, що мені не двадцять, тому, що я не чоловік і тому, що двоє маленьких людей потребують моє опіки. Інакше я була б там.
Я не писала про революцію. Що я про неї знаю? Я майже безвилазно сижу вдома з дітьми і дізнаюсь про все з розповідей чоловіка та з інтернету. Так, але саме тому, що я вдома, мій чоловік знову поїхав до Києва, уже втретє.
Мама з лікарні по телефону питає: "Може не пустиш? Там, кажуть, таке вночі робилося!" Мовчу. Як же я можу не пустити?
Учора пощастило побачити довжелезну колону студентів Універу, які йшли на львівський майдан. Чому вони всі усе ще тут? У Києві потрібна КОЖНА людина.
Моя стрічка на фейсбуці заповнена київськими фотографіями колег, студентів, знайомих. Народ ви і самі знаєте, що ви зараз на місці. Назар також там. Жінки і дівчата, а де ваші чоловіки та кохані? Усім зараз не легко. Відпустіть охочих їхати, підтримайте тих, хто ще вагається, натякніть тим, кого хата скраю, і допоможіть зібратися в дорогу. Чує моє серце розв'язка близько.
