Бандерівка кацапам з любовʼю

17 лютого

Я нарешті відіслала свої десять листів на Схід. Десять сторінок писаного тексту на листку формату А4.  23 грн. 50 коп. за конверти.

Якось важко ті листи мені писалися. Дитина товчеться, вередує і постійно вилазить на коліна. А які тільки думки не приходили в голову, поки писала черговий раз стандартний текст: « і пощо воно мені треба?», «і яка з того користь?», «от дістане мій лист якийсь тітушка, чи якась агрессивна бабулька-українофобка», «блін, все таки страшно, ще пов’яжуть за екстремізм», «пришлють бомбу в посилці». Були і позитивні романтичні фантазії, у яких мирні втомлені донетчани наприкінці робочого дня відкривають мій лист, читають і розуміють, що на Заході живуть не бандерівці-людоїди, а такі самі забембані владою люди. Строго вирішивши посилок зі Сходу не відкривати, зібрала волю в кулак, таки дописала ті десять сторінок і відправила листи.

18 лютого

Я зрозуміла значення своєї маленької перемоги над собою. Скільки  людей жертвували значно більше: життя, здоровʼя, кошти, зусилля. Тепер я точно знаю, що сенс писати листи на Схід є. Раніше я уявляла що кожен лист, то мостик через мур ненависті і непорозуміння між Сходом і Заходом, який звела банда, щоб розділяти і володарювати. Але вчора я зрозуміла, що то не мостик, а прокопаний тунель. Такі тунелі зруйнують стіну і вона завалиться, поховавши під собою і будівельників, і охоронців. Не можете бути в Києві? Зробіть хоч щось, щоб допомогти хлопцям. Вони вмирають за нас! Дівчата, жінки, мами з дітьми, це робота для вас! Думаєте вже пізно? Ніхто не знає, що буде завтра. У вас є інші ідеї? Вперед! Ні? Беріть інструмент і приєднуйтесь. Ви – крапля в океані! Пам’ятаєте?

P.S. Адреси та текст листа за лінком. Індекси можете знайти на сайті.

Чорний квадрат

 Хоч я і мистецтвознавець, сьогодні я пишу не про «Чорний квадрат» Малевича. Нафіг Малевича. Я про траурні чорні квадрати аваторок, прості одноколірні, з синьо-жовтими стрічками чи запаленими свічками, якими наповнилась моя стрічка  Фейсбуку після смерті, ні, після вбивства героїв Майдану: Сергій Нігояна, Юрія Вербицького, Михайла Жизневського та Романа Сеника. Ті чорні квадрати тоді сприймали по-різному. Хтось закликав приєднуватися, додаючи інші аргументи, на зразок: так нашим бандоохоронним органам буде важче вас ідентифікувати в неті. Хтось інший, писав, що траур звичайно це правильно, але нам потрібно налаштовуватися позитивно. Дехто, з самого Майдану (!), звертався з закликом: люди ми за вас тут стоїмо і хочемо бачити ваші обличчя! Тоді кожен робив як вважав за краще і кожен по-своєму мав рацію.

Сьогодні спостерігаю зворотній процес. Замість чорних квадратів з’являються обличчя друзів і я рада вас бачити знову. Ми живі, ми поховали своїх мертвих, і ми продовжуємо боротьбу. Лише одна думка не дає мені спокою. Щоб з тими аватарками, зі зірваними фотографіями загиблих (ті, що я наклеїла на підʼїздах вже майже всі позривали), зі згорілими свічками, не пішла з нашого життя пам’ять про цих людей.

Як і багато інших, я не можу читати за яких умов Кулявлоб погоджується стати премʼєром. Не можу уявити співпрацю з бандою вбивць. Не можу бачити Золотий унітаз у лікарні з онкохворими дітьми, яким уряд врізав фінансування. Але безкомпромісна боротьба грозить бути затяжною. Часом нам здається, що нічого не відбувається. Почитайте статтю «Теретикам у поганах» у №10 «рЕволюції». Там дуже переконливо написано, чому час тепер є нашим союзником. Але у цій боротьбі пам’ятаймо про заплачену ціну – безцінні людські життя. Наші померлі мають стати не просто героями. Вони мають стати героями-переможцями. Нехай посмертно. Мабуть, я не мінятиму аватарку. Щоб памʼятати. До перемоги.