Культурологи (КМК-31). Автопортрети

 От які вони, наші культурологи. І це не три букви, тире і дві цифри (КМК-31), а група яскравих творчих особистостей.
На жаль не можу згадати всіх авторів поіменно (вибачте, ремонт у хаті, все запаковано не відомо де :)), але памятаю, що друга робота  у першому ряді з написом STAR, то старости,  а у тому ж ряді третя (з синьо-жовтим серцем) - Насті Українець. У другому ряді третя - Лілі Байбули, а четверта у третьому - Дани Пономаренко. Віктора Багаєва - четверта у першому ряді. Автори зголошуйтесь, доповнюємо!

І ще на останок. Я вас не "кидала" :( Так склались обставини. А ви просто чудові студенти!

Коли захоплює дух

Марія Кміть (КМА-21)

У вас колись виникала колись думка, що студенти та викладачі спілкуються на різних мовах? До мене ця думка повертається знову і знову, і найчастіше, коли студенти здають мені свої роботи. Це коли ти говориш їм зробити одне, а вони приносять зовсім не те, або не зовсім те, що треба. Проте, чи слід у таких випадках проявляти принципіальність, відправляти роботу на доопрацювання чи знижувати оцінку? Я не про халяву. А про випадки, коли студент добре попрацював. Можливо це якраз те, що називається творчий підхід?

Звичайно, приємно, коли все роблять по-нашому. Може потрібно проявляти силу і терпіння, щоб прийняти  чужу ініціативу?  Простіше, змінити парадигму. І цінувати не виконавство, а свободу творчості. Радіти неправильності, новим ідеям, несподіваним рішенням. Тоді студентські роботи будуть не розчаровувати, а приємно дивувати, незалежно від вимог.

А у вас буває таке, що від студентської роботи у вас округлюються очі від несподіванки і захоплює дух? 

Р.S. Для творчості, щоправда, не обов'язково порушувати вимоги. Робота студентки акторського відділення Марії Кміть виконана з дотриманням вимог. Вони не стали на заваді, а були вихідним пунктом. Це, до речі, одна з тих робіт від якої захоплює дух.

А в душі кожен - художник...

 Когут Юлія

Пам'ятаєте хто такий Поллок і як минулого року мої студенти-актори малювали картини у його стилі? А тепер уявіть собі групу культурологів, які вивчають "Історію мистецтва" і яким за темою "Що є мистецтво?" дано чотири завдання на вибір, причому не обов'язкових для виконання:

І. Подивитися фільм про Джексона Полока і відповісти на 10 питань, які стосуються його творчості.

ІІ. Подивитися фільм про Піта Мондріана і відповісти на 10 питань, які стосуються його творчості.

ІІІ. Намалювати картину у стилі Джексона Полока (гуаш, розмір мінімум А2).

ІV. Намалювати картину у стилі Піта Мондріана (гуаш, розмір мінімум А2).

Результат: у мене грубий рулон живопису і жодного виконаного письмового завдання. 

Висновки: 1) кожен у душі - художник... 2) Пікассо був правий: "Мистецтво змиває з душі пил буденного  життя". 

Крамаренко Ганна

Пономаренко Дана

          

Байбула Лілія та Доманська Анна

А ви в якому ряді?

Прийшли до мене на пару студенти-культурологи. Уявіть картину: заповнені перші три і останні два ряди, а між ними великий пустий простір. Запрошую сісти ближче: вам буде краще видно і т.д. Відмовляються. Думаю: чого вони сюди прийшли? чи є у них бажання вчитися? може вони чекають, що їх як у школі, заставлять вчитися? З'являються думки типу: то що мені треба то їхнє навчання?

Дослідження свідчать, що студенти, які сидять в перших рядах краще засвоюють інформацію і з більшим ентузіазмом беруть участь в процесі. Середні ряди є т.з. безпечною зоною. Найбільш неуважні займають бічні місця і останні ряди. На малюнку внизу показано скільки процентів інформації засвоюють студенти залежно від того, яке місце в аудиторії обирають.

Ну от і пара закінчується. Визріває план помсти. 

"А тепер, коли у нас залишилося ще трохи часу, для студентів в останньому ряді є особливе завдання: прошу по пам'яті зліпити Вілендорфську венеру, адже ви тепер знаєте як вона виглядає, які у неї пропорції частин тіла і чому". Беруться до роботи. В аудиторії з'являються  і інші бажаючі спробувати.

Муки творчості тривали хвилин п'ять. Дівчина, яка ліпила за власним бажанням, зробила швидше і була задоволена своєю роботою. Треба віддати належне останньорядникам: вони пожвавішали і теж справились. 

Висновок: 28% засвоєної інформації - надто мало. З останнорядниками треба боротися.

P.S. Навіть не сподівалась, що венери вийдуть такі класні. Праворуч - оригінал.

Я вмію

                                            Вероніка Шостак

                                                 Анна Брацук

                                            Сергій Гоменюк

Колись дуже давно, мабуть у доісторичні часи, ще навчаючись на 4 курсі Львівської академії мистецтв, я працювала вчителем малювання у звичайній середній школі. Пам'ятаю, як школярі-п’ятикласники могли впевнено намалювати що завгодно, пам'ятаю і шестикласників, які могли дещо намалювати і, звичайно, семикласників, які вважали, що малювати вони абсолютно не вміють. Так приблизно у віці дванадцяти років більшість з нас закінчує свою «художню кар'єру». Для багатьох це також час, коли цінність знань та умінь назавжди зупиняє бажання творчості. Як писав Абрахам Маслоу у "Motivation and Personality" (1954), креативність властива кожній людині від народження, але більшість губить її в процесі соціалізації і лише дуже мало людей виносять з дитинства або ж знову здобувають вже у дорослому віці.

Це практичне завдання з «Історії образотворчого мистецтва» для студентів-акторів не було обов'язковим. Формат – як мінімум А2, фарби – гуаш, техніка – як Поллок. Більшість виконала завдання з задоволенням. Ніхто не скиглив: «я не вмію». Бо вони люди творчі.

Ти не розумієш

– Чому ти не намалював мене?

– Тому, що ти не розумієш.

– А вона розуміє?

Це діалог між  художником і його дружиною з фільму «Дівчина з сережкою» («Girl with a Pearl Earring», 2003). Він, мабуть, найкраще репрезентує вишуканий романтичний фільм про нідерландського художника XVII ст. Яна Вермеєра, його близькі, але цілком пристойні, стосунки зі служницею-моделлю і про їхню спільну пристрасть – мистецтво. Якщо коротко, то фільм про спорідненість душ.

Фільм, зокрема, сподобався тим, що мало тексту і багато візуальних образів. Побут відтворений так само старанно і деталізовано, як на тогочасних голандських натюрмортах. Здається можна відчути свіжий запах щойно випраних простирадл, розвішаних на подвір'ї, солодкуватий запах овочів, які готуються на кухні, трохи різкуватий запах фарб, замішаних на розчиннику та лляній олії. Ракурси, жести, погляди продумані і значущі, а окремі кадри повторюють відомі картини художника, на яких жінки в затишних інтер'єрах займаються простими домашніми справами .

Мої студенти дивилися цей фільм. У них було спеціальне завдання. Цей уривок з творчої роботи студентки другого курсу акторського відділення Анастасії Дєлайчук може переконати подивитися цей фільм  мертвого:

«Йому пощастило. В світі, де так важко знайти того, хто по-справжньому міг би зрозуміти, він зустрів її –  ту, котра пробудила від сну. Ту, котра відчула ритм серцебиття і стала причиною його пришвидшення. Вона – єдина, хто його розумів, кому він міг би відкрити своє серце. Тільки їй він міг довірити роботу з фарбами. Тільки з нею він міг розділити свої думки. Вона та, що стала музою.

І, як не дивно «вона» - не його дружина, це прислуга, яка навіть читати не вміє. Проте,  в ній було те, що зуміло викликати довіру, більше того - запалити полум'я творчості, стати джерелом натхнення.

В ідеальному світі, де не має місця матеріальним благам, ніхто не посміє говорити про мистецтво як про товар».