Надія (Лист з Донецька)

Якщо чесно, коли я писала ті десять листів на Схід, зовсім не очікувала відповідей. Така думка, звичайно, у мене виникала, але тверезий розум обливав натхненну душу холодним душем і думка миттєво вивітрювалась з голови.

А потім один з моїх листів повернувся. З приклеєною квитанцією: адресат за зазначеною адресою не проживає. Навіть втішилась: інші дев’ять мабуть таки потрапили до людських рук, а можливо … сердець. 5 березня на мітинг за Україну в Донецьку вийшло 10 тисяч осіб. Лист, який повернувся, запакувала в архів на пам’ять.

Аж тут отримала лист-відповідь. Уявляєте? З Донецька. Від Надії, яка поселила у мені надію, що зрештою все у нас таки буде добре. Не можу публікувати весь лист, бо не маю на це дозволу автора. Тому переказую фрагменти. Лист написаний українською мовою.

Надія родом з Умані, а в Донецьку живе уже вісім років. Її невістки з Росії та Полтави, а зять з Донецька. Вона багато їздила свого часу по Україні і Росії (до речі, у студентські роки була у Львові на практиці) і «ніколи не відчувала ніякої ненависті чи агресії». А тепер ситуація змінилася і тепер вона ніби перебуває "на передовій на полі  бою". Надія і її діти гордяться тим, що вони українці. Вона старається пояснити іншим, що люди на Заході України – це брати і сестри, достукатися до розуму… Мій лист вона прочитала друзям по телефону та колегам на роботі. Надія часом думає «тільки б не опустилися руки, тільки б не зневіритися…». Тепер я знаю, мій лист підтримав надію у Надії.

Надія з Донецька – це знаково?

 

Прогулянка до ... ЖЕКу

Директору ЛКП «Варшавське-407»

п.Ілику Василю Богдановичу 

Когут Галини Володимирівни

вул. ...

Заява

11 березня 2014 року о 7.30 ранку на квітнику безпосередньо під вікнами мого будинку зі сторони двору, двірничка, вбрана у спецодяг ЖЕКу, підпалила велике вогнище у якому горіло зібране старе листя та сміття. Дим був настільки сильним, що курився великими клубами, досягаючи вікон мого сьомого поверху (спершу я навіть подумала, що у сусідів сталася пожежа). На моє звернення: «Пані, що ви робите, дим йде людям у хату?», вона почала відверто хамити, звертаючись до мене на «ти»: «Закрой окно!...», а згодом також додала: «Європейцы долбаные!» (у нас на балконі висить синьо-жовтий прапор).

У зв’язку з інцидентом заявляю про наступне:

1) Було порушено моє право на безпечне для життя і здоров’я чисте довкілля, гарантоване ст. 50 Конституції України та Статтею 20 Закону України «Про охорону атмосферного повітря від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами». Згідно чинного законодавства України за порушення цих заборонних норм (ст. 77-1 Кодексу про адміністративні правопорушення) передбачено відповідальність з  накладенням штрафу на винних громадян  - від 3 - 7 неоподатковуваних мінімумів.

2) Вважаю за неприпустиме, щоб мій будинок та навколишню територію прибирала особа, яка свідомо ображає мене та мешканців мого будинку, а також ставиться зі зневагою до європейського вибору нашого міста та держави.

3) Прошу розглянути мою заяву та вжити відповідні заходи, про що прошу повідомити мене письмово.

11.03.2004                                                                                                 Когут Г.В.

Бандерівка кацапам з любовʼю

17 лютого

Я нарешті відіслала свої десять листів на Схід. Десять сторінок писаного тексту на листку формату А4.  23 грн. 50 коп. за конверти.

Якось важко ті листи мені писалися. Дитина товчеться, вередує і постійно вилазить на коліна. А які тільки думки не приходили в голову, поки писала черговий раз стандартний текст: « і пощо воно мені треба?», «і яка з того користь?», «от дістане мій лист якийсь тітушка, чи якась агрессивна бабулька-українофобка», «блін, все таки страшно, ще пов’яжуть за екстремізм», «пришлють бомбу в посилці». Були і позитивні романтичні фантазії, у яких мирні втомлені донетчани наприкінці робочого дня відкривають мій лист, читають і розуміють, що на Заході живуть не бандерівці-людоїди, а такі самі забембані владою люди. Строго вирішивши посилок зі Сходу не відкривати, зібрала волю в кулак, таки дописала ті десять сторінок і відправила листи.

18 лютого

Я зрозуміла значення своєї маленької перемоги над собою. Скільки  людей жертвували значно більше: життя, здоровʼя, кошти, зусилля. Тепер я точно знаю, що сенс писати листи на Схід є. Раніше я уявляла що кожен лист, то мостик через мур ненависті і непорозуміння між Сходом і Заходом, який звела банда, щоб розділяти і володарювати. Але вчора я зрозуміла, що то не мостик, а прокопаний тунель. Такі тунелі зруйнують стіну і вона завалиться, поховавши під собою і будівельників, і охоронців. Не можете бути в Києві? Зробіть хоч щось, щоб допомогти хлопцям. Вони вмирають за нас! Дівчата, жінки, мами з дітьми, це робота для вас! Думаєте вже пізно? Ніхто не знає, що буде завтра. У вас є інші ідеї? Вперед! Ні? Беріть інструмент і приєднуйтесь. Ви – крапля в океані! Пам’ятаєте?

P.S. Адреси та текст листа за лінком. Індекси можете знайти на сайті.

Чорний квадрат

 Хоч я і мистецтвознавець, сьогодні я пишу не про «Чорний квадрат» Малевича. Нафіг Малевича. Я про траурні чорні квадрати аваторок, прості одноколірні, з синьо-жовтими стрічками чи запаленими свічками, якими наповнилась моя стрічка  Фейсбуку після смерті, ні, після вбивства героїв Майдану: Сергій Нігояна, Юрія Вербицького, Михайла Жизневського та Романа Сеника. Ті чорні квадрати тоді сприймали по-різному. Хтось закликав приєднуватися, додаючи інші аргументи, на зразок: так нашим бандоохоронним органам буде важче вас ідентифікувати в неті. Хтось інший, писав, що траур звичайно це правильно, але нам потрібно налаштовуватися позитивно. Дехто, з самого Майдану (!), звертався з закликом: люди ми за вас тут стоїмо і хочемо бачити ваші обличчя! Тоді кожен робив як вважав за краще і кожен по-своєму мав рацію.

Сьогодні спостерігаю зворотній процес. Замість чорних квадратів з’являються обличчя друзів і я рада вас бачити знову. Ми живі, ми поховали своїх мертвих, і ми продовжуємо боротьбу. Лише одна думка не дає мені спокою. Щоб з тими аватарками, зі зірваними фотографіями загиблих (ті, що я наклеїла на підʼїздах вже майже всі позривали), зі згорілими свічками, не пішла з нашого життя пам’ять про цих людей.

Як і багато інших, я не можу читати за яких умов Кулявлоб погоджується стати премʼєром. Не можу уявити співпрацю з бандою вбивць. Не можу бачити Золотий унітаз у лікарні з онкохворими дітьми, яким уряд врізав фінансування. Але безкомпромісна боротьба грозить бути затяжною. Часом нам здається, що нічого не відбувається. Почитайте статтю «Теретикам у поганах» у №10 «рЕволюції». Там дуже переконливо написано, чому час тепер є нашим союзником. Але у цій боротьбі пам’ятаймо про заплачену ціну – безцінні людські життя. Наші померлі мають стати не просто героями. Вони мають стати героями-переможцями. Нехай посмертно. Мабуть, я не мінятиму аватарку. Щоб памʼятати. До перемоги.

Допоможіть своїм сусідам!

Mein Kampf триває... Сусіди отримали мої агітки Бойкоту.

Знаєте, розносити агітки у моєму вже злегка "поважному" віці не просто...
Воно то ніби просто, але як доходить до справи, процес ходіння під сусідськими дверима стає справжньою пригодою. А, що робити? ТРЕБА! Треба, бо на то у мене знайшлося аж чотири дуже різні причини:
1) в гостях на столі опинилась упаковочка "АВК";
2)  у інших гостях на столі красувалась "Родинна ковбаска"
3) дійшли чутки, що "Родинна ковбаска" усе ще належить Дубневичам
4) і взагалі, бо багато людей середнього і старшого віку ( просто неймовірно!) НЕ МАЮТЬ ІНТЕРНЕТУ!

Отже, mein Kampf триває. У Львові зараз є принаймні три достойні способи боротьби: брати участь у акціях Бойкоту парії регіонів, поширювати рЕволюцію і повісити прапор.

А ви вже читали другу "рЕволюцію"?

"рЕволюція" – газета строката: місцями випробовує межі інтелекту, а часом дражнить недуже пристойними слівцями, викликає широкий спектр емоцій від співчуття та злості до емоційного революційного піднесення та радості за наших людей, за їхнє почуття власної гідності і рішучість відстоювати свої права. «рЕволюція» строката, бо жива. Вона – Майдан, на її сторінках зібралися живі люди з різних куточків України і світу, причому не лише з лозунгами і не для статистики, а щоб донести свою особисту історію перемоги над рабством, свою особисту роль у спільній боротьбі. Повстати у зашореному Донецьку, де народ, як то кажуть, просто розвели як лохів, лякаючи «бендерами». Виступити за свій народ, живучи у добробуті, в далеких Амстердамах та Берлінах! Можна погодитись з одним з авторів, що Майдан – це шалена пригода. У якій люди з Великим серцем боряться за майбутнє своїх дітей. У якій жінки кохають героїв. У якій внутрішні війська і священники зустрічаються на лінії протистояння. У якій Джон Траволта проти Януковича. Не менш шалена рЕволюція – дайджест цієї пригоди.

Скачуйте рЕволюцію тут.

До речі. На фото перша "рЕволюція" зі статтею з цього блогу.

Збережімо революційний дух!

Позавчора ми з нашим старшим восьмилітнім сином Юрком розмальовували листівки. Наш молодший двохзполовиноюлітній Клим також взяв участь у проекті. Його листівка на фотографії. Навіть діти можуть попрацювати для загальної справи. 

Не бачите сенсу воювати у Львові? Ну тоді давайте посідаймо біля телеків та компів і будемо нити, що "так зле стало і нема на то ради". Можна ще переконати близьких, сусідів та знайомих, що "нічо з того не буде". А тоді, зрештою, ланцюгова реакція доставить нейтрони нашої зневіри до Києва. І тоді вже точно, краще не буде.

Кожен наш проект, навіть сповнений найкраших намірів, може закінчитися невдачею. Але якщо нічого не робити, шанси на успіх узагалі дорівнюють нулю. Водночас навіть маленька скромна справа може запустити у ланцюгову реакцію впененість у перемозі та рішучість для протистояння. Бо революцію роблять не у Львові чи у Києві. Спочатку революцію роблять у  своїх серцях і у серцях своїх ближніх. Давайте, зробимо усе, щоб зберегти  наш революційний дух!

До речі, шаблон листівки за адресою.

Допоможіть своєму чоловікові

Помаранчева революція застала мене у Вроцлаві. Ми зі студентами лазили по Вроцлаву з синьо-жовтими стрічками, мітингували на Вроцлавській площі, а голосувати їздили до Кракова. До Києва я добралась, коли звучали завершальні революційні акорди. Тоді мені було двадцять з добрим гаком.

Ця революція крутіша ніж помаранчева. Але сьогодні я не у Києві. Тому, що мені не двадцять, тому, що я не чоловік і тому, що двоє маленьких людей потребують моє опіки. Інакше я була б там.

Я не писала про революцію. Що я про неї знаю? Я майже безвилазно сижу вдома з дітьми і дізнаюсь про все з розповідей чоловіка та з інтернету. Так, але саме тому, що я вдома, мій чоловік знову поїхав до Києва, уже втретє.

Мама  з лікарні по телефону питає: "Може не пустиш? Там, кажуть, таке вночі робилося!" Мовчу. Як же я можу не пустити?

Учора пощастило побачити довжелезну колону студентів Універу, які йшли на львівський майдан. Чому вони всі усе ще тут? У Києві потрібна КОЖНА людина.

Моя стрічка на фейсбуці заповнена київськими фотографіями колег, студентів, знайомих. Народ ви і самі знаєте, що ви зараз на місці. Назар також там. Жінки і дівчата, а де ваші чоловіки та кохані? Усім зараз не легко. Відпустіть охочих їхати, підтримайте тих, хто ще вагається, натякніть тим, кого хата скраю, і допоможіть зібратися в дорогу. Чує моє серце розв'язка близько.