Хоч я і мистецтвознавець, сьогодні я пишу не про «Чорний
квадрат» Малевича. Нафіг Малевича. Я про траурні чорні квадрати аваторок,
прості одноколірні, з синьо-жовтими стрічками чи запаленими свічками, якими
наповнилась моя стрічка Фейсбуку після
смерті, ні, після вбивства героїв Майдану: Сергій Нігояна, Юрія Вербицького,
Михайла Жизневського та Романа Сеника. Ті чорні квадрати тоді сприймали
по-різному. Хтось закликав приєднуватися, додаючи інші аргументи, на зразок:
так нашим бандоохоронним органам буде важче вас ідентифікувати в неті. Хтось інший,
писав, що траур звичайно це правильно, але нам потрібно налаштовуватися
позитивно. Дехто, з самого Майдану (!), звертався з закликом: люди ми за вас
тут стоїмо і хочемо бачити ваші обличчя! Тоді кожен робив як вважав за краще і
кожен по-своєму мав рацію.
Сьогодні спостерігаю зворотній процес. Замість чорних
квадратів з’являються обличчя друзів і я рада вас бачити знову. Ми живі, ми
поховали своїх мертвих, і ми продовжуємо боротьбу. Лише одна думка не дає мені
спокою. Щоб з тими аватарками, зі зірваними фотографіями загиблих (ті, що я
наклеїла на підʼїздах вже майже всі позривали), зі згорілими свічками, не пішла
з нашого життя пам’ять про цих людей.
Як і багато інших, я не можу читати за яких умов Кулявлоб погоджується
стати премʼєром. Не можу уявити співпрацю з бандою вбивць. Не можу бачити
Золотий унітаз у лікарні з онкохворими дітьми, яким уряд врізав фінансування.
Але безкомпромісна боротьба грозить бути затяжною. Часом нам здається, що
нічого не відбувається. Почитайте статтю «Теретикам у поганах» у №10
«рЕволюції». Там дуже переконливо написано, чому час тепер є нашим
союзником. Але у цій боротьбі пам’ятаймо про заплачену ціну – безцінні людські
життя. Наші померлі мають стати не просто героями. Вони мають стати
героями-переможцями. Нехай посмертно. Мабуть, я не мінятиму аватарку. Щоб
памʼятати. До перемоги.
