Якщо чесно, коли
я писала ті десять листів на Схід, зовсім не очікувала відповідей.
Така думка, звичайно, у мене виникала, але тверезий розум обливав натхненну
душу холодним душем і думка миттєво вивітрювалась з голови.
А потім один з моїх листів повернувся. З приклеєною
квитанцією: адресат за зазначеною
адресою не проживає. Навіть втішилась: інші дев’ять мабуть таки потрапили до
людських рук, а можливо … сердець. 5 березня на мітинг за Україну в Донецьку
вийшло 10 тисяч осіб. Лист, який повернувся, запакувала в архів на пам’ять.
Аж тут отримала лист-відповідь. Уявляєте? З Донецька. Від
Надії, яка поселила у мені надію, що зрештою все у нас таки буде добре. Не можу
публікувати весь лист, бо не маю на це дозволу автора. Тому переказую фрагменти. Лист
написаний українською мовою.
Надія родом з Умані, а в Донецьку живе уже вісім років. Її невістки з Росії та Полтави, а зять з Донецька. Вона багато їздила свого часу по Україні і Росії (до речі, у студентські роки була у Львові на практиці) і «ніколи не відчувала ніякої ненависті чи
агресії». А тепер ситуація змінилася і тепер вона ніби перебуває "на передовій
на полі бою". Надія і її діти гордяться
тим, що вони українці. Вона старається пояснити іншим, що люди на Заході України
– це брати і сестри, достукатися до розуму… Мій лист вона прочитала друзям по
телефону та колегам на роботі. Надія часом думає «тільки б не опустилися руки, тільки б не зневіритися…». Тепер я знаю,
мій лист підтримав надію у Надії.
Надія з Донецька – це знаково?
