Весела вісімка 2013 і з Новим 2014 роком!

Веселу вісімку 2013 склали вісім приколів нашого Клима, якому зараз два з половиною роки. 

Складне питання

Прибігає зарюмсаний Клим: "Мама я реву! Я не знаю чого я реву! ... Мама, чого я реву?"

Я ми завжди знаємо, чому насправді у нас поганий настрій?

Як втішити брата?

Клим старшому семирічному братові: "Атя, не реви! Пішов в баня!"

Основна потреба

Клим прибігає, тулиться і просить: "Мама, полюби мене!"

Чого нам не вистарчає для повного щастя?

Клим просить: "Мама, купи мені музичні інструменти: барабан, і арфу, і контрабас, і балалайку!"

Часом варто задуматися, чи потрібна нам чергова "балалайка"?

Що правда, то правда

Клим роздурівся. Я роздратовано: "Клим, у тебе гальма є?"  Блискавична відповідь без тіні сумніву: "Нема!"

Вдале порівняння

Клим крутиться: "Мама, дивись, я нінзяго!" 

Уточнення

Клим, як і всі діти, хоче бути великим, але розуміє, що він найменший у родині. Врешті, приходить до цілком прийнятного висновку: "Я маленький, але так не дуже"

Все має бути в порядку

Прибігає засмучений Клим: "Мама потілуй мене і повитилай сьози!"

Малі діти плачуть і вже за мить сміються. Біль швидко спиняє мамин поцілунок. Вони легко пробачають образи і вміють просити. Їм легко сказати: "Потілуй!" та "Полюби мене!" Вони радо допомагають, не розраховуюючи на вдячність. Вони уміють бачити красу світу, дивуватися і радіти. Скільки радості їм приносить крутіння навкало своєї осі і шалена біганина по хаті!

Бажаю всім і собі у Новому 2014 бути хоч трохи дітьми. Широкими очима дивитись на світ, прагнути знань,  радіти не грошам і любити усім серцем.  З Новим 2014 роком!

До речі. На фото ліхтарики мого дитинства. 

Збережімо революційний дух!

Позавчора ми з нашим старшим восьмилітнім сином Юрком розмальовували листівки. Наш молодший двохзполовиноюлітній Клим також взяв участь у проекті. Його листівка на фотографії. Навіть діти можуть попрацювати для загальної справи. 

Не бачите сенсу воювати у Львові? Ну тоді давайте посідаймо біля телеків та компів і будемо нити, що "так зле стало і нема на то ради". Можна ще переконати близьких, сусідів та знайомих, що "нічо з того не буде". А тоді, зрештою, ланцюгова реакція доставить нейтрони нашої зневіри до Києва. І тоді вже точно, краще не буде.

Кожен наш проект, навіть сповнений найкраших намірів, може закінчитися невдачею. Але якщо нічого не робити, шанси на успіх узагалі дорівнюють нулю. Водночас навіть маленька скромна справа може запустити у ланцюгову реакцію впененість у перемозі та рішучість для протистояння. Бо революцію роблять не у Львові чи у Києві. Спочатку революцію роблять у  своїх серцях і у серцях своїх ближніх. Давайте, зробимо усе, щоб зберегти  наш революційний дух!

До речі, шаблон листівки за адресою.

Teresa de Ávila

Берніні. Екстаз Святої Терези - програмний твір з історії світового мистецтва.

Про нього можна говорити багато. Наприклад, про те, що то шедевр мистецтва бароко. І про майстерність Берніні, який "умудрився" витесати з мармуру усі ці складки. Але цього буде не досить, якщо не згадати про саму Терезу Авільську - іспанську монахиню XVII ст. А ще краще подивитися. Правда прийдеться читати титри, щоб зрозуміти іспанську. 

Фільм вражаючий і часом навіть трохи шокуючий. У видіннях Тереза бачила Христа. До неї промовляла Марія. Хочете дізнатися, чому Тереза Авільська піднімалась на 15 см. над землею?

А ще вона написала "Внутрішній замок" про свій досвід молитви.

Допоможіть своєму чоловікові

Помаранчева революція застала мене у Вроцлаві. Ми зі студентами лазили по Вроцлаву з синьо-жовтими стрічками, мітингували на Вроцлавській площі, а голосувати їздили до Кракова. До Києва я добралась, коли звучали завершальні революційні акорди. Тоді мені було двадцять з добрим гаком.

Ця революція крутіша ніж помаранчева. Але сьогодні я не у Києві. Тому, що мені не двадцять, тому, що я не чоловік і тому, що двоє маленьких людей потребують моє опіки. Інакше я була б там.

Я не писала про революцію. Що я про неї знаю? Я майже безвилазно сижу вдома з дітьми і дізнаюсь про все з розповідей чоловіка та з інтернету. Так, але саме тому, що я вдома, мій чоловік знову поїхав до Києва, уже втретє.

Мама  з лікарні по телефону питає: "Може не пустиш? Там, кажуть, таке вночі робилося!" Мовчу. Як же я можу не пустити?

Учора пощастило побачити довжелезну колону студентів Універу, які йшли на львівський майдан. Чому вони всі усе ще тут? У Києві потрібна КОЖНА людина.

Моя стрічка на фейсбуці заповнена київськими фотографіями колег, студентів, знайомих. Народ ви і самі знаєте, що ви зараз на місці. Назар також там. Жінки і дівчата, а де ваші чоловіки та кохані? Усім зараз не легко. Відпустіть охочих їхати, підтримайте тих, хто ще вагається, натякніть тим, кого хата скраю, і допоможіть зібратися в дорогу. Чує моє серце розв'язка близько.