Я вмію

                                            Вероніка Шостак

                                                 Анна Брацук

                                            Сергій Гоменюк

Колись дуже давно, мабуть у доісторичні часи, ще навчаючись на 4 курсі Львівської академії мистецтв, я працювала вчителем малювання у звичайній середній школі. Пам'ятаю, як школярі-п’ятикласники могли впевнено намалювати що завгодно, пам'ятаю і шестикласників, які могли дещо намалювати і, звичайно, семикласників, які вважали, що малювати вони абсолютно не вміють. Так приблизно у віці дванадцяти років більшість з нас закінчує свою «художню кар'єру». Для багатьох це також час, коли цінність знань та умінь назавжди зупиняє бажання творчості. Як писав Абрахам Маслоу у "Motivation and Personality" (1954), креативність властива кожній людині від народження, але більшість губить її в процесі соціалізації і лише дуже мало людей виносять з дитинства або ж знову здобувають вже у дорослому віці.

Це практичне завдання з «Історії образотворчого мистецтва» для студентів-акторів не було обов'язковим. Формат – як мінімум А2, фарби – гуаш, техніка – як Поллок. Більшість виконала завдання з задоволенням. Ніхто не скиглив: «я не вмію». Бо вони люди творчі.

Науковий керівник: друг, ворог чи ніхто

Прочитала в неті про обов'язки наукового керівника. Ні то був не міністерський документ (як добре, що такого не існує!), то навіть крутіше – неписані закони. У трохи спрощеному вигляді це виглядає так:

1. науковий керівник призначається з метою «надання теоретичної і практичної допомоги під час написання дипломної роботи» – отже, він помічник, ДРУЗЯКА

2. науковий керівник не є ні співавтором, ні редактором дипломної роботи, а отже дипломник не має розраховувати на те, що керівник поправить в роботі всі помилки – НІХТО

3. на першому етапі науковий керівник консультує при виборі теми, розглядає і коректує план роботи, дає рекомендації при укладанні списку літератури – ніби помагає, ДРУГ

4. консультує з питань, які викликають труднощі – о, знов помагає, таки ДРУГ

5. в процесі роботи науковий керівник є опонентом, він вказує дипломнику на недоліки його роботи і рекомендує їх виправити – ага критик і роботою нагружає; можна сприйняти як ВОРОГА

6. До рекомендацій керівника дипломник може відноситись критично. Він може їх відхилити, адже відповідальність повністю лежить на ньому – значить таки НІХТО

7. Після отримання остаточного варіанта роботи, науковий керівник виступає експертом, складає письмовий відгук, у якому рекомендує чи не рекомендує роботу до захисту – так, схоже дружба закінчилась і тепер студент може навіть нажити собі ВОРОГА, особливо якщо  здуру вирішив скористатись порадою у пункті № 6.

Отже, в ідеалі керівник мав би бути ДРУГОМ або НІКИМ. Зауважте, це великою мірою мало б залежати від студента, адже на ньому «висить» уся ініціатива і відповідальність. Під час написання роботи студент можете сприймати керівника як ВОРОГА, особливо якщо дуже чутливий до критики, або взагалі не планує себе переобтяжувати такими дурницями, як написання курсової чи диплому. Але якщо подивитись з іншого боку, послуги керівника зовсім не є обов'язковими.

В реальності. Якщо керівник абсолютно не подібний не мати Терезу, нехтування його порадами, може призвести навіть до того, що студент не отримає рекомендацію до захисту. Так, в реальності керівники бувають різними. Так, в реальності студенти бувають різними. Так, в реальності стосунки бувають різними. Але робота завжди тільки студентська, тому студент її має захищати, з ДРУГОМ, без НІКОГО чи навіть всупереч ВОРОГОВІ.

Ти не розумієш

– Чому ти не намалював мене?

– Тому, що ти не розумієш.

– А вона розуміє?

Це діалог між  художником і його дружиною з фільму «Дівчина з сережкою» («Girl with a Pearl Earring», 2003). Він, мабуть, найкраще репрезентує вишуканий романтичний фільм про нідерландського художника XVII ст. Яна Вермеєра, його близькі, але цілком пристойні, стосунки зі служницею-моделлю і про їхню спільну пристрасть – мистецтво. Якщо коротко, то фільм про спорідненість душ.

Фільм, зокрема, сподобався тим, що мало тексту і багато візуальних образів. Побут відтворений так само старанно і деталізовано, як на тогочасних голандських натюрмортах. Здається можна відчути свіжий запах щойно випраних простирадл, розвішаних на подвір'ї, солодкуватий запах овочів, які готуються на кухні, трохи різкуватий запах фарб, замішаних на розчиннику та лляній олії. Ракурси, жести, погляди продумані і значущі, а окремі кадри повторюють відомі картини художника, на яких жінки в затишних інтер'єрах займаються простими домашніми справами .

Мої студенти дивилися цей фільм. У них було спеціальне завдання. Цей уривок з творчої роботи студентки другого курсу акторського відділення Анастасії Дєлайчук може переконати подивитися цей фільм  мертвого:

«Йому пощастило. В світі, де так важко знайти того, хто по-справжньому міг би зрозуміти, він зустрів її –  ту, котра пробудила від сну. Ту, котра відчула ритм серцебиття і стала причиною його пришвидшення. Вона – єдина, хто його розумів, кому він міг би відкрити своє серце. Тільки їй він міг довірити роботу з фарбами. Тільки з нею він міг розділити свої думки. Вона та, що стала музою.

І, як не дивно «вона» - не його дружина, це прислуга, яка навіть читати не вміє. Проте,  в ній було те, що зуміло викликати довіру, більше того - запалити полум'я творчості, стати джерелом натхнення.

В ідеальному світі, де не має місця матеріальним благам, ніхто не посміє говорити про мистецтво як про товар».

Без ляторів

Якщо навчитися пекти хліб у хлібопічці, можна ускладнити собі завдання і спекти булочки. Приготувати тісто – це робота хлібопічки, моя – лише сформувати булочки та відправити їх пектися. Коли витягаю з духовки пахучі, рум'яні, щедро посипані маком, сезамом, льоном чи насінням булочки, щоразу тішуся, як і мої малі діти.

Навіщо завдавати собі зайвого клопоту? Бо це дійсно смачно. А ще, щоб отримати справжній якісний продукт з муки, води/молока, дріжджів, олії, солі та цукру.

Пам'ятаєте склад булочок типу «по 3 копійки» виробництва«Хлібна хата»? Там маргарин з дешевої і шкідливої тропічної (тобто пальмової) олії, а ще стабілізатори, емульгатори, регулятори і інші лятори. Не хочу їсти лятори, хочу просто булочки.

Екологія життя

Це етикетка булочок типу «по три копійки» виробництва «Хлібна хата». І хоча іміджевий салоган компанії стверджує, що вони «створені природою», склад продукту свідчить зовсім про протилежне. Тут і маргарин, що посідає п’яте місце у рейтингу шкідливих продуктів і найрізноманітніші синтетичні «Е»-додатки. Ви думаєте хліб та булочки без етикеток мають кращий склад? А ви читали склад крекерів, печива та іншої магазинної випічки?

Наші люди на загал,  і особливо молодь, не дуже перебірливі в їжі. Більшість не читає етикеток. Вони звикли довіряти. Вони, як діти, усе ще вірять, що хтось старший-крутіший-розумніший, який все контролює, про них обов'язково подбає. З віком приходить усвідомлення, що той «хтось» не існує, і на базарі вам можуть продати нітратну редьку, а в супермаркеті підсунути Е 240 в яскравій кольоровій упаковці.

Може вивчення «Екології» слід би було починати з екології людського життя? 

В кайф

                                                        Клим, 2 роки

З  пензликом в руках і з криками «очу агба» (що означає «хочу фарбу») наш дворічний син Клим біжить до столу і залазить на стілець. Як і більшість дітей, він любить малювати. Адже це такий захопливий процес, що включає водіння пензлем по папері, запихання його у різнокольорові баночки з гуашшю і калатання ним у банці з водою. Малювання приносить йому задоволення. А малює він як Полок.

Коли Джексон Полок – один з найвідоміших художників 2 пол. ХХ ст. – малював свої картини, він розбризкував фарби на величезне горизонтально покладене полотно. На відміну від дітей, він завжди мав попередній задум і великою мірою контролював свої рухи та траєкторії польоту кольорових струменів. Але, як і малій дитині, йому це було в кайф.

Щоб відчути цей кайф потрібні банки з фарбами і величезне полотно. Щоб зрозуміти особливості техніки достатньо помалювати на сайті. Щоб дізнатися про художника більше можна подивитися біографічний фільм «Полок» (2000 р.).

Р.S. Мені особливо сподобалась перша частина фільму про творчі пошуки і життя серед фантастично красивої природи. Друга частина – драматична. Життя Полока є черговим підтвердженням того, що закони життя існують, і, як сказав би Стівен Кові (First Things First, 1994), ми можемо або жити за ними, або розбитися об них. 

Насправді це просто

Ми вже давно звикли: щоб мати хліб треба «збігати за батоном» (або половинкою чорного, або булочками) в магазин (чи у кіоск, чи в супермаркет).  Насправді, купити хліб – не єдиний спосіб його отримати. Можна спекти самому.

Досі пам'ятаю відчуття, коли витягнула з хлібопічки свій перший хліб. Я стояла і дивилась на нього як на справжнє чудо.

Дуже часто ми схильні недооцінювати завдання, які ставимо перед собою, але інколи те, що здається надзвичайно складним  виявляється  просто елементарним.

Світло надії

Заквітчані затишні хатинки на його картинах ніби ілюструють жіночу мрію про щасливе сімейне життя у власному заміському будиночку з квітником та садочком. Цими картинами захоплюються домогосподарки. Їх не дуже схвалюють критики. Банально? Барвисто? Кічово? Не важливо як. Томас Кінкейд не намалював темну безвихідь «Чорного квадрату». Він подарував світло надії. Мрія обов'язково збудеться. Як сказав би Джон Елдредж («Чого прагне наше серце?»), вже зараз тут чи зовсім скоро Там.

P.S. Про відомого американського художника сучасності Томаса Кінкейда зняли фільм («Різдвяний котедж», 2008). Зовсім не скандальний і зовсім не видовищний. Він про молодого митця, який шукає свій шлях. І, зрештою, знаходить. Не в мистецтві для мистецтва, а в мистецтві для людей.

Ритуали радості

Наша великодня вишивка для кошика з Паскою особлива. Дизайн звичайно мій, але я зараз не про те. От уже сьомий рік поспіль на ній знову і знову з’являється новий елемент дизайну – актуальна дата. Це – ритуал. Діти люблять такі ритуали. Цього року мій старший син сам брав участь у процесі.

Ритуали – це і читання казок на ніч, і татова фірмова страва по суботах, і випікання різдвяного печива, і традиційні пікніки в улюбленому місці, і поїдання солодощів в улюбленому кафе. Вони, як писав Джон Грей («Діти з небес»), дають приємне відчуття очікування та залишають в пам'яті особливі спогади, сприяють розвитку впевненості у завтрашньому дні, з дитинства і на все життя.