Культурологи (КМК-31). Автопортрети

 От які вони, наші культурологи. І це не три букви, тире і дві цифри (КМК-31), а група яскравих творчих особистостей.
На жаль не можу згадати всіх авторів поіменно (вибачте, ремонт у хаті, все запаковано не відомо де :)), але памятаю, що друга робота  у першому ряді з написом STAR, то старости,  а у тому ж ряді третя (з синьо-жовтим серцем) - Насті Українець. У другому ряді третя - Лілі Байбули, а четверта у третьому - Дани Пономаренко. Віктора Багаєва - четверта у першому ряді. Автори зголошуйтесь, доповнюємо!

І ще на останок. Я вас не "кидала" :( Так склались обставини. А ви просто чудові студенти!

Як ми на Лятура ходили...

Латур. У лихваря.

Це полотно оцінене у 5 млн. доларів. Автор - французький художник 17 ст. (по приколу просто прогугліть "Латур" і ви все зрозумієте). Його картин залишилось у світі близько 50, з них лише 9 підписані автором і одна з них у Львові. Латур відомий "караваджист" і ми після минулого семестру уже знаємо і Караваджо (а ви памятаєте Караваджо?) і Латура.

І от нас девятеро (а всього було нас десятеро) на Стефаника перед входом у Львівську картинну галерею:

 

Але Латур не там. Він, ясно,  у палаці Потоцьких. Як і Хонхорст, і Тиціан, і Рубенс, і маленький Гойя, і Софонісба Ангіссола.

  

Але ще зарано. І ми оглядаємо парк-мініатюрних замків за палацом Потоцьких. Хоча, це вони уже оглянули і .... співають :)

  

А це ми вже у залах галереї

Дякую тим, хто прийшли. Ви найкращі!

 

Покликані

Одна з найкращих сцен у фільмі про Караваджо (скачати тут, або дивитися онлайн) – знаменитого італійського художника XVII ст., коли він прокидається зі сходом сонця у напівпідвальному приміщенні і бачить яскравий промінь світла, що пробивається з напівпрочиненого вікна, освітлюючи його триметрове ще незакінчене полотно «Покликання Святого Матвія». Пізніше, цей промінь Караваджо намалював фарбами. Він став головним композиційним і змістовим елементом, символом світла Христової науки. А ще він зробив художника знаменитим.

Мені подобається позитивний образ Караваджо, створений авторами фільму (тут він не гей і не вбивця, що зрештою не доведено). У темряві неблагополучних обставин свого життя він малює свої темні полотна. Попри насмішки колег і нерозуміння замовників. Як і Св. Матвій, він - покликаний.

Покликані не приходять за балами, «зарахами» в заліковці і книжечками з написом «диплом». Покликані не приходять на роботу, бо в перших числах і в середині місяця виплачують зарплату. Вони не приходять зробити кар’єру чи отримати визнання, а тому не одержимі результатами. Покликані – це ті хто побачив світло, відкликнувся на заклик і виконує свою життєву роль, довіривши результати  Його волі.

До речі. Апостол Матвій сидить за столом і показує на себе пальцем, питаючи: "Я?". Христос – один з двох біля дверей. Над головою Христа можна помітити маленьку світлу рисочку німба. Він вказує на Матвія рукою. Караваджо захоплювався ефектами світла, тому застосовував «тенебризм» – манеру малювання темних полотен, і «к’яроскуро» – різке протиставлення світла і тіні. Вивчаючи натуру він малював доволі реалістично (так, як би то виглядало в реальності) і натуралістично (так, щоб було «як живе»).

           

Після речі. Шкода, що український Караваджо виявився підробкою.

Хліб на соді

Що робити, коли ламається (рветься, дреться, псується) річ, до якої ви звикли? Є два варіани: ремонтувати або викинути. І якраз тепер настав час переглянути своє ставлення до цієї речі. Чи воно дійсно потрібне? Може треба купити таке саме нове? А може воно не таке уже і класне? Чи може насправді воно не потрібне? А треба щось зовсім інше?
Коли у нас поламалась помудомийка BОSCH і вона уже не підлягала ремонту, ми купили нову: майже таку саму (ну може трохи кращу). Аж тут важка участь спіткала хлібопічку: уже втретє поламалось відерце для хліба. Купувати четверте?
Поки думаю. І поки  я без хліба і булочок. Не подобаються мені дріжді (почитайте з чого їх роблять: "технические требования"). А до закваски я ще не набралась терпіння. На разі компромісом став ірландський хліб на соді, який печу дуже часто. Мої діти його дуже люблять і лагідно називають кексом.

Надія (Лист з Донецька)

Якщо чесно, коли я писала ті десять листів на Схід, зовсім не очікувала відповідей. Така думка, звичайно, у мене виникала, але тверезий розум обливав натхненну душу холодним душем і думка миттєво вивітрювалась з голови.

А потім один з моїх листів повернувся. З приклеєною квитанцією: адресат за зазначеною адресою не проживає. Навіть втішилась: інші дев’ять мабуть таки потрапили до людських рук, а можливо … сердець. 5 березня на мітинг за Україну в Донецьку вийшло 10 тисяч осіб. Лист, який повернувся, запакувала в архів на пам’ять.

Аж тут отримала лист-відповідь. Уявляєте? З Донецька. Від Надії, яка поселила у мені надію, що зрештою все у нас таки буде добре. Не можу публікувати весь лист, бо не маю на це дозволу автора. Тому переказую фрагменти. Лист написаний українською мовою.

Надія родом з Умані, а в Донецьку живе уже вісім років. Її невістки з Росії та Полтави, а зять з Донецька. Вона багато їздила свого часу по Україні і Росії (до речі, у студентські роки була у Львові на практиці) і «ніколи не відчувала ніякої ненависті чи агресії». А тепер ситуація змінилася і тепер вона ніби перебуває "на передовій на полі  бою". Надія і її діти гордяться тим, що вони українці. Вона старається пояснити іншим, що люди на Заході України – це брати і сестри, достукатися до розуму… Мій лист вона прочитала друзям по телефону та колегам на роботі. Надія часом думає «тільки б не опустилися руки, тільки б не зневіритися…». Тепер я знаю, мій лист підтримав надію у Надії.

Надія з Донецька – це знаково?

 

Прогулянка до ... ЖЕКу

Директору ЛКП «Варшавське-407»

п.Ілику Василю Богдановичу 

Когут Галини Володимирівни

вул. ...

Заява

11 березня 2014 року о 7.30 ранку на квітнику безпосередньо під вікнами мого будинку зі сторони двору, двірничка, вбрана у спецодяг ЖЕКу, підпалила велике вогнище у якому горіло зібране старе листя та сміття. Дим був настільки сильним, що курився великими клубами, досягаючи вікон мого сьомого поверху (спершу я навіть подумала, що у сусідів сталася пожежа). На моє звернення: «Пані, що ви робите, дим йде людям у хату?», вона почала відверто хамити, звертаючись до мене на «ти»: «Закрой окно!...», а згодом також додала: «Європейцы долбаные!» (у нас на балконі висить синьо-жовтий прапор).

У зв’язку з інцидентом заявляю про наступне:

1) Було порушено моє право на безпечне для життя і здоров’я чисте довкілля, гарантоване ст. 50 Конституції України та Статтею 20 Закону України «Про охорону атмосферного повітря від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами». Згідно чинного законодавства України за порушення цих заборонних норм (ст. 77-1 Кодексу про адміністративні правопорушення) передбачено відповідальність з  накладенням штрафу на винних громадян  - від 3 - 7 неоподатковуваних мінімумів.

2) Вважаю за неприпустиме, щоб мій будинок та навколишню територію прибирала особа, яка свідомо ображає мене та мешканців мого будинку, а також ставиться зі зневагою до європейського вибору нашого міста та держави.

3) Прошу розглянути мою заяву та вжити відповідні заходи, про що прошу повідомити мене письмово.

11.03.2004                                                                                                 Когут Г.В.

Бандерівка кацапам з любовʼю

17 лютого

Я нарешті відіслала свої десять листів на Схід. Десять сторінок писаного тексту на листку формату А4.  23 грн. 50 коп. за конверти.

Якось важко ті листи мені писалися. Дитина товчеться, вередує і постійно вилазить на коліна. А які тільки думки не приходили в голову, поки писала черговий раз стандартний текст: « і пощо воно мені треба?», «і яка з того користь?», «от дістане мій лист якийсь тітушка, чи якась агрессивна бабулька-українофобка», «блін, все таки страшно, ще пов’яжуть за екстремізм», «пришлють бомбу в посилці». Були і позитивні романтичні фантазії, у яких мирні втомлені донетчани наприкінці робочого дня відкривають мій лист, читають і розуміють, що на Заході живуть не бандерівці-людоїди, а такі самі забембані владою люди. Строго вирішивши посилок зі Сходу не відкривати, зібрала волю в кулак, таки дописала ті десять сторінок і відправила листи.

18 лютого

Я зрозуміла значення своєї маленької перемоги над собою. Скільки  людей жертвували значно більше: життя, здоровʼя, кошти, зусилля. Тепер я точно знаю, що сенс писати листи на Схід є. Раніше я уявляла що кожен лист, то мостик через мур ненависті і непорозуміння між Сходом і Заходом, який звела банда, щоб розділяти і володарювати. Але вчора я зрозуміла, що то не мостик, а прокопаний тунель. Такі тунелі зруйнують стіну і вона завалиться, поховавши під собою і будівельників, і охоронців. Не можете бути в Києві? Зробіть хоч щось, щоб допомогти хлопцям. Вони вмирають за нас! Дівчата, жінки, мами з дітьми, це робота для вас! Думаєте вже пізно? Ніхто не знає, що буде завтра. У вас є інші ідеї? Вперед! Ні? Беріть інструмент і приєднуйтесь. Ви – крапля в океані! Пам’ятаєте?

P.S. Адреси та текст листа за лінком. Індекси можете знайти на сайті.

Чорний квадрат

 Хоч я і мистецтвознавець, сьогодні я пишу не про «Чорний квадрат» Малевича. Нафіг Малевича. Я про траурні чорні квадрати аваторок, прості одноколірні, з синьо-жовтими стрічками чи запаленими свічками, якими наповнилась моя стрічка  Фейсбуку після смерті, ні, після вбивства героїв Майдану: Сергій Нігояна, Юрія Вербицького, Михайла Жизневського та Романа Сеника. Ті чорні квадрати тоді сприймали по-різному. Хтось закликав приєднуватися, додаючи інші аргументи, на зразок: так нашим бандоохоронним органам буде важче вас ідентифікувати в неті. Хтось інший, писав, що траур звичайно це правильно, але нам потрібно налаштовуватися позитивно. Дехто, з самого Майдану (!), звертався з закликом: люди ми за вас тут стоїмо і хочемо бачити ваші обличчя! Тоді кожен робив як вважав за краще і кожен по-своєму мав рацію.

Сьогодні спостерігаю зворотній процес. Замість чорних квадратів з’являються обличчя друзів і я рада вас бачити знову. Ми живі, ми поховали своїх мертвих, і ми продовжуємо боротьбу. Лише одна думка не дає мені спокою. Щоб з тими аватарками, зі зірваними фотографіями загиблих (ті, що я наклеїла на підʼїздах вже майже всі позривали), зі згорілими свічками, не пішла з нашого життя пам’ять про цих людей.

Як і багато інших, я не можу читати за яких умов Кулявлоб погоджується стати премʼєром. Не можу уявити співпрацю з бандою вбивць. Не можу бачити Золотий унітаз у лікарні з онкохворими дітьми, яким уряд врізав фінансування. Але безкомпромісна боротьба грозить бути затяжною. Часом нам здається, що нічого не відбувається. Почитайте статтю «Теретикам у поганах» у №10 «рЕволюції». Там дуже переконливо написано, чому час тепер є нашим союзником. Але у цій боротьбі пам’ятаймо про заплачену ціну – безцінні людські життя. Наші померлі мають стати не просто героями. Вони мають стати героями-переможцями. Нехай посмертно. Мабуть, я не мінятиму аватарку. Щоб памʼятати. До перемоги.

Допоможіть своїм сусідам!

Mein Kampf триває... Сусіди отримали мої агітки Бойкоту.

Знаєте, розносити агітки у моєму вже злегка "поважному" віці не просто...
Воно то ніби просто, але як доходить до справи, процес ходіння під сусідськими дверима стає справжньою пригодою. А, що робити? ТРЕБА! Треба, бо на то у мене знайшлося аж чотири дуже різні причини:
1) в гостях на столі опинилась упаковочка "АВК";
2)  у інших гостях на столі красувалась "Родинна ковбаска"
3) дійшли чутки, що "Родинна ковбаска" усе ще належить Дубневичам
4) і взагалі, бо багато людей середнього і старшого віку ( просто неймовірно!) НЕ МАЮТЬ ІНТЕРНЕТУ!

Отже, mein Kampf триває. У Львові зараз є принаймні три достойні способи боротьби: брати участь у акціях Бойкоту парії регіонів, поширювати рЕволюцію і повісити прапор.

А ви вже читали другу "рЕволюцію"?

"рЕволюція" – газета строката: місцями випробовує межі інтелекту, а часом дражнить недуже пристойними слівцями, викликає широкий спектр емоцій від співчуття та злості до емоційного революційного піднесення та радості за наших людей, за їхнє почуття власної гідності і рішучість відстоювати свої права. «рЕволюція» строката, бо жива. Вона – Майдан, на її сторінках зібралися живі люди з різних куточків України і світу, причому не лише з лозунгами і не для статистики, а щоб донести свою особисту історію перемоги над рабством, свою особисту роль у спільній боротьбі. Повстати у зашореному Донецьку, де народ, як то кажуть, просто розвели як лохів, лякаючи «бендерами». Виступити за свій народ, живучи у добробуті, в далеких Амстердамах та Берлінах! Можна погодитись з одним з авторів, що Майдан – це шалена пригода. У якій люди з Великим серцем боряться за майбутнє своїх дітей. У якій жінки кохають героїв. У якій внутрішні війська і священники зустрічаються на лінії протистояння. У якій Джон Траволта проти Януковича. Не менш шалена рЕволюція – дайджест цієї пригоди.

Скачуйте рЕволюцію тут.

До речі. На фото перша "рЕволюція" зі статтею з цього блогу.